Такі новини на сьогодні. Від Стаса Жиркова
«Був похмурий день.
Лютий.
Я заїхав в Департамент забрати контракт і наказ на моє призначення.
Діана Олегівна і Микола Васильович дуже занепокоєні.
Кажуть, на мені велика відповідальність.
Хм.
А коли вона була на мені маленька?)
Ми зустрічаємось з Тамарою у «Комоді» і йдемо до службового входу. Нас зустрічає адміністратор.
Ми йдемо в кабінет Едуарда Марковича
Там я був декілька разів
Зі стіни на мене дивляться Атланти
Я вішаю пальто
Тамара фотографує
Так почався наш шлях у новому для мене театрі.
Для Тамари він теж став новий, цей театр, але зрозуміємо ми це не одразу.
Банальна фраза, але кожна вистава, як і кожне життя – мають фінал.
І це мій фінал вистави під назвою «Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра»
На жаль, обставини складаються так, що я не готовий далі бути на посаді директора театру.
Причини?
Це довга розмова і не факт, що я готовий робити це публічно – занадто важкий момент для мене.
Але я не жалкую, що колись вирішив стати директором цього прославленого театру.
Скажу чесно, звісно ж наш театр був не зовсім таким, яким ви бачили його ззовні. На момент нашого приходу театр переживав кризу, яка тривала декілька років мінімум і вихід з неї був звісно ж непростий.
За що братися?
Всюди потрібно ВСЕ.
Люди потрібні, техніка потрібна, ремонти потрібні, гроші потрібні, репертуар новий.
Все це робилося швидко і паралельно.
І ми змогли це.
Я не приймаю це рішення по своїй волі, але ….
Я не буду писати скільки всього зроблено і точно не буду людиною, яка руйнує мости, але знаю, що шлях закінчується.
Сумно від цього.
Але життя триває.
Звісно, ми не вписувалися в картину стандартного українського театрального буття. Ми будували справжній європейський амбіційний театр і у нас виходило. Прем’єри, читання, обговорення, передмови, європейські режисери і фестивалі! А скільки обладнаня ми закупили для театру, майже не витративши державних коштів. Хочу відкрити секрет – ми вийшли на результат, коли всі нові проєкти ми робимо за грантові кошти і загальна сума грантів, отриманих театром за ці роки – шалена. Все це залишиться в театрі і буде надалі працювати – пишаюся цим. Саме це і є розвиток. Я навіть інколи не знаю, як нам все це давалося. Але ні, знаю – робота. Робота і люди.
Робота без вихідних 24/7 і люди, які горять цим і готові це витримати.
Я хочу подякувати всім, хто був поруч і підтримував.
Тим, хто не підтримував і чекав цього моменту – теж дякую, тепер ви можете хоч щось зробити, а ми подивимось.
І ще – це точно не фінал.
Фінал – не фінал.
Як був так і буду всюди де тільки можу говорити про український театр і Україну, нашу історію та ідентичність – роблю це з 2014 і буду продовжувати.
І звісно ж продовжу працювати і мріяти, і вірити, що одного разу наш український театр перетвориться на справжню європейську перлину і стане відомим на весь світ. Так воно і буде. Колись.
Працюймо, люди!
Лупаймо цю скалу!
Але останнє питання – без відповіді, звісно.
Хто програє від цього?
Звісно ж, я. Але не тільки, точно знаю…
Театр – це не посада.
На щастя. Чи на жаль.
А фото – те саме. Перше».